|
Интересные стихи или рассказики
|
|
| Алинка | Дата: Пятница, 2006-08-18, 4:53 PM | Сообщение # 1 |
 Beautiful mind
Группа: Администраторы
Сообщений: 2565
Статус: Отсутствуетъ
| Бывает, наткнешься на что-то интересненькое, а не знаешь, куда вставить, чтобы показать людям ) Предлагаю сюда!
'Cause it makes me that much stronger
Makes me work a little bit harder
It makes me that much wiser
So thanks for making me a fighter
|
| |
| |
| Алинка | Дата: Понедельник, 2006-08-28, 8:18 PM | Сообщение # 2 |
|
Beautiful mind
Группа: Администраторы
Сообщений: 2565
Статус: Отсутствуетъ
| Однажды один человек запутался в себе, тогда его Ангел-хранитель поднял его над землёй,
чтобы тот смог посмотреть на свою жизнь, как на график.
И он увидел, что жизнь его выглядит как следы.. иногда рядом виднелись 2 пары следов, а иногда только одна.
Тогда человек спросил у своего Ангела, почему когда мне легко и всё хорошо, ты идёшь рядом со мной, а когда плохо- твои следы исчезают?!
Ангел ответил ему - две пары следов-это когда я иду рядом с тобой, а когда ты видишь лишь одну пару, это мои следы, потому что, когда тебе тяжело, я несу тебя на руках...
'Cause it makes me that much stronger
Makes me work a little bit harder
It makes me that much wiser
So thanks for making me a fighter
|
| |
| |
| Gemma | Дата: Среда, 2006-09-20, 10:03 AM | Сообщение # 3 |
 Новичок
Группа: Пользователи
Сообщений: 15
Статус: Отсутствуетъ
| Моё, но взятое из Инета)))
Основано на реальных событиях, но, к счастью, не моих. О любви и о том, какой она бывает…
С.В. посвящается. Она вздрогнула и проснулась. Утро. Уже утро.
Ей опять снился Он – вот уже которую ночь подряд. Ей снился Тот вечер, и боль, которая должна была утихнуть, накатывала новой волной…
А ведь все начиналось, как в сказке. Он был самым умным, самым красивым, самым милым… Да что там! Он просто был самым лучшим, и все. Она влюбилась в него, да так, как не влюблялась еще никогда. Она любила Его каждой клеточкой тела, всей душой, всем своим существом. Он был намного старше, и Она едва ли могла надеяться на взаимность, но произошло чудо: Он полюбил Ее. Полюбил, хотя вокруг Него были миллионы девушек лучше Нее, умнее, красивее…
Она отдавалась любви целиком и полностью, Она была готова ради Него на все. Ему достаточно было прошептать в трубку: «Малыш, я так хочу тебя увидеть…», и Она мчалась к Нему, не взирая на то, что домой придется возвращаться одной по темным переулкам… Она прогуливала школу, не заботясь о будущем. Да и зачем ей нужно будущее, если рядом есть Он?..
Однажды Она сказала Ему какую-то глупость, которая Его обидела. Тогда Он размахнулся и со всей силы ударил Ее ладонью, но тут же одумался. «Малыш, прости!» - шептал Он, обнимая Ее. – «Я никогда не причиню тебе боль!» «Никогда?» - переспросила Она. «Никогда!» - ответил Он. – «Ты же мой Малыш, да?» «Твой…» - прошептала Она. «Навсегда?» - «Навсегда…»
Шло время, и Его ладонь превратилась в кулак. Но Она терпела, терпела, потому что любила Его всем сердцем. Потому что Он всегда уверял Ее, что это в последний раз… Она скрывала синяки, молча глотала слезы и никому не рассказывала о том, что с Ней происходит. Она изменила свою жизнь ради Него до неузнаваемости: перестала общаться с подругами, забросила учебу, стала реже появляться дома, начала скандалить с родителями. Все ради Него. Она терпела побои, потому что знала: в душе Он самый лучший. Он бьет Ее, потому что любит…
Она по-прежнему была готова отдать все ради тех редких совместных минут счастья. Только вот никто не мог этого понять…
Наконец, настал Тот вечер. Просто Она поняла, что так продолжаться не может, что Им нужно расстаться. На время.
Она написала Ему письмо. Полное слез и до глупости искреннее. Вечером Он позвонил…
«Смешное письмо», - сказал Он. «Значит, мои чувства тоже смешные?» - спросила Она. «Не глупи!» - усмехнулся Он и повесил трубку.
Ровно неделю Она ждала Его появления, хоть какой-нибудь вести о Нем. Наконец, Он позвонил. Ей на секунду показалось, что сердце вот-вот выпрыгнет из груди. Ее Душа хотела рассказать Ему, как любит Его, сказать, что то письмо было глупой ошибкой… Но Разум усмирил Душу и заставил хладнокровно сказать: «Привет! Как дела?» «Я женюсь…» - ответил Он.
С этой самой секунды Ее жизнь потеряла всякий смысл. Чем была Ее жизнь без Него? Она даже жизнью не была, а была просто пустым существованием…
Она заметила, что по щекам текут слезы. Он ушел, а боль осталась. Тупая, глухая боль в сердце…
«Простим Его?» - спросила Душа, а Разум почему-то опять промолчал…
|
| |
| |
| Алинка | Дата: Среда, 2006-09-20, 4:22 PM | Сообщение # 4 |
|
Beautiful mind
Группа: Администраторы
Сообщений: 2565
Статус: Отсутствуетъ
|  чувственно... жалко девушку... такое нередко бывает =\
'Cause it makes me that much stronger
Makes me work a little bit harder
It makes me that much wiser
So thanks for making me a fighter
|
| |
| |
| Эдем | Дата: Четверг, 2006-09-21, 11:58 PM | Сообщение # 5 |
 Старожил
Группа: Пользователи
Сообщений: 135
Статус: Отсутствуетъ
| Gemma, жесть это не нормально, совсем не нормально, и бывает согласен!, но это патология! и это не про любовь.
Алинка, не согласен по поводу того что такое часто бывает  сорри... может я идеалист такой?
мы- это наши мысли..... З. Фрейд
Сообщение отредактировал Эдем - Пятница, 2006-09-22, 0:04 AM |
| |
| |
| Алинка | Дата: Пятница, 2006-09-22, 0:19 AM | Сообщение # 6 |
|
Beautiful mind
Группа: Администраторы
Сообщений: 2565
Статус: Отсутствуетъ
| насчет патологии согласна.
а такое бывает ))) я слышала о подобных случаях не раз =(
скорее, романтик. это хорошо)
'Cause it makes me that much stronger
Makes me work a little bit harder
It makes me that much wiser
So thanks for making me a fighter
|
| |
| |
| ПечальАнгела | Дата: Пятница, 2006-09-22, 2:08 AM | Сообщение # 7 |
 Старожил
Группа: Пользователи
Сообщений: 359
Статус: Отсутствуетъ
| эТО НЕ ЛЮБОВЬ,БРЕД КАКОЙ-ТО,ГЛУПОСТЬ,САМОПОЖЕРТВОВАНИЕ,НО РАДИ ЧЕГО?Любящий человек НИКОГДА не посмеет тронуть тебя,ударить,любящие молодые люди даже ладошку боятся крепко сжать,чтоб девушке,вдруг больно не стало!!!а это...,мне вот невесту его жалко,эта хоть одумалась,а та себе всю жизнь портит....и вообще я за счастливую любовь....впрочем как говорится "мы выбираем,нас выбирают,как это часто не совпадает"
Вот мой секрет, он очень прост: зорко
одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь!!!!
|
| |
| |
| ПечальАнгела | Дата: Пятница, 2006-09-22, 2:11 AM | Сообщение # 8 |
|
Старожил
Группа: Пользователи
Сообщений: 359
Статус: Отсутствуетъ
| ***
Предназначенье это или грех,
Или всевышнего подсказки -
Я вижу ваш фальшивый смех,
Я чувствую искусственные ласки. Я вижу лицемерие ваших слов,
И масляную пустоту улыбок,
Бесстыдство обсуждения богов,
Уверенность в отсутствии ошибок. Я думаю, ну что же, мир таков!
Не мне судить... Но скрежет ваших масок
О лица, что разбиты лестью в кровь
Во мне рождает содроганья спазмы. Так вот, чтоб мой желудок жив остался,
Я без стесненья сделаю наоборот.
Ткну каждого в реальность без прикрас я,
И каждый, видя правду, обомрет. И каждый вдруг заплачет, восклицая,
Что вечно ненавидел маски гнет,
Но перья ангела сквозь пальцы пропуская,
Он крепче лишь к лицу ее прижмет.
Вот мой секрет, он очень прост: зорко
одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь!!!!
|
| |
| |
| ПечальАнгела | Дата: Пятница, 2006-09-22, 2:14 AM | Сообщение # 9 |
|
Старожил
Группа: Пользователи
Сообщений: 359
Статус: Отсутствуетъ
| Эдуард Асадов
ДОБРЫЙ ПРИНЦ Ты веришь, ты ищешь любви большой,
Сверкающей, как родник,
Любви настоящей, любви такой,
Как в строчках любимых книг. Когда повисает вокруг тишина
И в комнате полутемно,
Ты часто любишь сидеть одна,
Молчать и смотреть в окно. Молчать и видеть, как в синей дали
За звездами, за морями
Плывут навстречу тебе корабли
Под алыми парусами... То рыцарь Айвенго, врагов рубя,
Мчится под топот конский,
А то приглашает на вальс тебя
Печальный Андрей Болконский. Вот шпагой клянется д'Артаньян,
Влюбленный в тебя навеки,
А вот преподносит тебе тюльпан
Пылкий Ромео Монтекки. Проносится множество глаз и лиц,
Улыбки, одежды, краски...
Вот видишь: красивый и добрый принц
Выходит к тебе из сказки. Сейчас он с улыбкой наденет тебе
Волшебный браслет на запястье.
И с этой минуты в его судьбе
Ты станешь судьбой и счастьем! Когда повисает вокруг тишина
И в комнате полутемно,
Ты часто любишь сидеть одна,
Молчать и смотреть в окно... Слышны далекие голоса,
Плывут корабли во мгле...
А все-таки алые паруса
Бывают и на земле! И может быть, возле судьбы твоей
Где-нибудь рядом, здесь,
Есть гордый, хотя неприметный Грей
И принц настоящий есть! И хоть он не с книжных сойдет страниц,
Взгляни! Обернись вокруг:
Пусть скромный, но очень хороший друг,
Самый простой, но надежный друг,
Может, и есть тот принц?!
Вот мой секрет, он очень прост: зорко
одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь!!!!
|
| |
| |
| ПечальАнгела | Дата: Пятница, 2006-09-22, 2:15 AM | Сообщение # 10 |
|
Старожил
Группа: Пользователи
Сообщений: 359
Статус: Отсутствуетъ
| извините,что такое большое,но это стихотворение такое позитевное,что места не жалко
Вот мой секрет, он очень прост: зорко
одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь!!!!
|
| |
| |
| ExtRaoRdinArytY | Дата: Среда, 2006-10-18, 11:21 PM | Сообщение # 11 |
 Новичок со стажем
Группа: Пользователи
Сообщений: 79
Статус: Отсутствуетъ
| оТ... афігЄнна ріЧ.... Повість-казка, або ж Високий Замок .... -...перш за все, він повинен бути ерудованим, бо ерудованість – вірна ознака того, що з ним не засумуєш. Далі...винахідливим, бо розважати його весь час мені аж ніяк не всміхається. Хай краще він мене. Ну, ще добрий і лагідний, курить хіба що від нервів, п’є нечасто і небагато, бо кого-кого, а алкоголіка-любителя в душевні друзі я не бажаю аж ніяк. Почуття ж повинні базуватись на дружбі і взаємоповазі.
-А щодо інших ознак?
-Ти маєш на увазі зовнішність?
-Ну, хоча б...
-Він має бути схожим на Еріка зі скейтерів. Ну, добре, жартую. Хіба що фігурою. Має бути затишним і великим, як плюшевий ведмедик, волосся ліпше темне, ніж світле, жорстке і пряме.
-А одежа?
-Дай подумати... Скейтерські штани, простора чорна футболка, кросівки VANS. О, так, хочу, щоб він був у кросівках VANS.
-А що він слухає?
-Ясна річ, що альтернативу! Панк там, емо всіляке... І най він слухає все це дуже гучно, щоб аж на вулиці було чутно!
-Ще якісь побажання?
-У нього мають променитись очі, коли він мене бачить, він повинен мати добру усмішку, бути хоч трошки романтиком. Щоб з ним було доречно робити будьщо: ходити за руку, лежати в траві і милуватися небом, щоб затишно було навіть мовчати. А ще у нього повинно бути приватне життя за межами наших відносин. Він не повинен чеплятись за мене всіма чотирма. Ось, мабуть, і все.
-Тож теперішній тобі анітрохи не підходить, я правильно зрозумів хід твоїх думок?
-Ну... Він виконує добру половину всіх пунктів, любить мене шалено. Але це все ж не те. Рішуче не те.
А тепер перейду до експозиції.
На траві в парку серед білих трилисників і подалі від лавочок, на яких зазвичай гріли кості старі пліткарки, сиділи хлопець і дівчина – яскраві представники антисоціального елементу суспільства. Хлопець був вдягнений у дерті-передерті скейтерські штани і темно-зелену футболку поверх сорочки. У нього було коротко підстрижене чорне волосся, навмисне шухирне і настовбурчене, яскраві зелені очі з хитринкою. Він мав хороший інтелект, гарну статуру і міг би стати скарбом для будь-якої дівчинки від 16 років. Поряд з ним валявся вбитий скейт.
Дівчина ж мала красиві й сумні карі очі, тонкий ніс. Жорстке русяве волосся хвилями спадало їй на плечі. До шлейок джинсів, в які зазвичай вдягають пасок, був прикутий коротенький ошийник, розрахований на молодого бойцовського собачку. Вона меланхолійно перебирала ланки між пальцями, від чого ланцюг легенько побряцував.
-Зібралась кидати його?
-Ні поки що. Ти не вважатимеш мене дурним малодушним дівчам, якщо я дещо тобі скажу?
Дмитро відчував, що вона хоче говорити про серьйозні речі, хоча обличчя її не виражало зовсім нічого, що могло наштовхнути його на подібні думки.
-Я твій друг. Довіряй мені, сонечко. – Тихо мовив він.
Миттєва вдячність спалахнула в очах Юлі.
-Я не знаю, що з ним робити. Я не можу приносити людям біль! Тому, мабуть, залишу все, як є... Поки не знайду потрібної людини. Йому буде легше усвідомити, що вороття немає.
My shadow's the only one that walks beside me
My shallow heart's the only thing that's beating
Sometimes I wish someone out there will find me
'Til then I walk alone...
|
| |
| |
| ExtRaoRdinArytY | Дата: Среда, 2006-10-18, 11:23 PM | Сообщение # 12 |
|
Новичок со стажем
Группа: Пользователи
Сообщений: 79
Статус: Отсутствуетъ
| Кілька хвилин Дмитро мовчав, роздумуючи.
-Нащо тобі вести подвійну гру, сонечко? Хіба ж не тобі самій так гірше?
-Не розумієш. Я так і знала... Коли ти кажеш людині, що все скінчилось, потрібні якісь обгрунтування. В моєму випадку я повинна вказати на те, що саме мене не влаштувало. Можливо, жорстоко вказувати на недоліки людии, та це для її ж блага. Варіант розлуки для сильних людей, погоджуєшся?
-Самовдосконалення з метою бути гідним кращих людей? Вцьому є сенс. – Хитнув головою Дмитрик в знак згоди.
-Але я не така вже й сильна, друже. – Зітхнула дівчина. – Тож варіант два. Я знаходжу собі хлопця, який більше підходить мені в духовному плані і кажу цьому, що розлюбила. Я в очах його і його друзів перетворююсь на зрадливе стерво, він же уособлюе стражденне янголятко... Всі задоволені.
Дмитро вкрай здивований її словами, кинув на дівчину стурбований погляд. Юля відповіла йому сумним усміхом.
-Ти й не помітив, як я зникла, чи не так?
Дмитро дивився на неї вкрай розгублено. Іноді від тої глибини ставало просто-напросто лячно...
-Зникла? Не помітив, бо це не так.
-Любий. – Лагідна усмішка, що промайнула на її обличчі, не відбавила серьйозності її тона. – Ти – це єдине, що лишилося в мене. Справді, минулого життя, коли я безтурботно ходила з тобою на сейшени і проводила вечори з подружками, більш нема. Я вже подорослішала чомусь... У мене є страшенно закоханий в мене хлопець, якого я не можу любити з такою ж силою... Я почуваю себе через це сволотою. Я повинна робити людям боляче, щоб зробити легше собі. Хіба це чесно?!
-Шо ти маєш на увазі?
-Я описала тобі свого потенційного хлопця. Я шукатиму його, та не кину теперішнього. Я зраджуватиму його в нього ж за спиною, цілуватиму його без жодних емоцій... Та в той же час шукатиму йому заміну. А потім кину. І це, як би дико не звучало, буде найкраще, що я зроблю для нього, бо йому, бодай, перестануть заважати його роги...
Вона з деяким викликом подивилась в очі своєму другові.
-Ти, часом, не розчарований?
-Дурненька! – одного хапального руху його руки було досить, щоб дівчина опинилась в його братських обіймах. – Сонечко, ти чудова людина.
-Аякже! – глухо пробурчала вона, ховаючи обличчя в нього на грудях.
-Ну хто ж винен, що життя таке жорстоке з маленькоми антисоціальними дівчатками? – він погладжував її по волоссю широкою долонею. – Ти виживаєш, як можеш. Б’єш серця, щоб не розбили твоє натомість. Це дійсність. Ти просто надто шляхетна й позитивна, щоб зразу звикнути до цього.
-Я люблю тебе, Дмитрику! – глухо донеслось з району нагрудних кишеньок його сорочки.
-Я тебе також, кицю! – Він на мить пригорнув її ще сильніше. – Будь-що зроблю для тебе!
-Будь-що? – через мить він вже бачив її хитрі очі. – Можна ловити теба на слові, друже?
-Що ти хочеш? – Дмитрик прослідкував за її поглядом... – Е, ні, крім цього!
-Чого ти не хочеш навчити мене кататись на борді?
-Бо це не для дівчаток.
-Але...
-Ні, люба.
-Ну, хоча б оллі?
-Навіть оллі ти не зробиш. Ти й так емансипована – далі нікуди!
-У-у, мерзотнику!
-В чому справа, мала? – Дмитрик важко глянув їй в очі. – Хай ти хоч 10 років не вилазитимеш зі своїх скейтерок, я не буду вчити тебе кататись! Це принципове.
-Ну і добре. – Дівчина відвернулась від Дмитра і ледве стримала усмішку. У неї був козир в рукаві. Був, і він навіть не підозрював, що вона була настільки зухвала, щоб зробити це.
-Добре, сонечко, час мені вже йти. – Дмитро рвучко став і обережно посавив на ноги свою подружку. – Ти додому?
-Ні, ще пройдусь, мабуть. Не треба мене проводжати, якщо ти про це.
-Ну добре тоді. – Дмитро потис їй руку.
-Чекай. Дякую що зрозумів. – Дівчина м’яко посміхнулась другові.
-Нема за що, дорогенька. – Він ще довго проводжав поглядом її маленьку жіночну постать, перш ніж вона зникла з поля зору. Юля Міщенко була персонажем нестандартним. З усіх боків. Життя те карооке дівчисько вело досить публічне: спілкувалась в необмеженій кількості майже з усіма, приймала участь у більшості мироприємств, співала в емо-панк банді “Fragile mind” , а також мала ЖЖ зі специфікою входу “всім бажаючим”.
Вона була яскраво вираженим емо з легким нео-панк присмаком, скептично відносилась до влади, закону та батьківських нравовчень, сварила малечу за нівичення природи, щиро засмучувалась, коли чула про спалахи браконь’єрства на Алясці, носила на тілі тонну заліза у вигляді напульсників на руках, та антигопа на стегнах, страждала перепадами настрою від підозріло-веселого до вражаючого масштабу депресій і так далі і тому подібне.
My shadow's the only one that walks beside me
My shallow heart's the only thing that's beating
Sometimes I wish someone out there will find me
'Til then I walk alone...
|
| |
| |
| ExtRaoRdinArytY | Дата: Среда, 2006-10-18, 11:24 PM | Сообщение # 13 |
|
Новичок со стажем
Группа: Пользователи
Сообщений: 79
Статус: Отсутствуетъ
| Хлопці були в захваті від Юласі. Маленька і тендітна фігурка у дертих джинсах з розпущеним довгим волоссям, сумні темні очі, вперто стулені вуста. І при цьому всьому легкість у спілкуванні, рішучі нонконформістські переконання, креатив, що б’є ключем. А її чудовий голос, що пульсував хвилями в приміщенні підвалу, обладнаного під базу, ставив жирну крапку в твердженні: таких дівчат як Юля Міщенко просто так не знайти. А якщо знайшов, то не загуби, бо будеш вважатись останнім бовдуром.
Хай там як, Юлю претенденти на її руку і серце аж ніяк не влаштовували. Навіть теперішній її бойфренд – ловелас і просто красень на ім’я Сергій, заслужив до себе відношення вельми прохолодне, подекуди з легким відтінком презирства. Яскраво справджувалось враження:”В коханні хтось любить, а хтось дозволяє це”. Тож, вперше до нестями закоханий хлопчик-бабій нагадував при Міщенко не більш і не менш, а вірного сторожового собаку, якого вона кликала, коли заманеться, а в інших випадках відлякувала презирливим виглядом симпатичного личка.
Один Дмитро знав, на кого чекає його подружка. Тільки він розумів першопричину її скепсису, першопричину тихого суму в її очах. ...ще кілька сходинок, і вона відчула себе королевою Всесвіту. Куди не подивишся, всюди простягалось старовинне місто – готичні башти костьолів, кругленькі бані соборів у стилі рококко, дахи старовинних будиночків, ратушна площа... Дерева, наче тушшю намальовані. Місто Лева. Така собі велична краса, якою можна тільки захоплюватись і дуже захоплюватись, старовинні камені, які увібрали в себе пам’ять віків... Вона любила все це надзвичайно, та ніколи не стала б його частиною. Та то неважливо. Головним на даний момент був краєвид – Львів з висоти пташиного польоту. А ще вітер, вільний, некерований гірський вітер з запахом чорниць і туманів. Він легко куйовдив волосся, легені наповнювались кришталевим повітрям. Свобода і гармонія на вищому рівні...
Вона останній раз поглянула на панораму і почала повільно спускатись східцями. Життя не чекало, хоч і сповільнювало шанобливо свій плин, коли дівчина піднімалась на Високий Замок. Роксолана Тимчик народилась в Дрогобичі. Виросла, власне, також. А от вчитись випало в столиці – в Києво-Могилянській академії. Престижно, певна річ, але... Довелось кинути все, що вона любила: кімнату в мансарді, де через віконечко в даху з самого ранку пробивались сонячні промені, вертикальні дощі, які стукотіли в шибки холодними західноукраїнськими ночами, долини в молочному туманці по коліно...
Тато її був достатньо заможнім, тож його здібна донька стійко трималась на своєму навчальному місці.
В пам’яті ще те й діло спливали зайнятні спогади: милі жіночки-протистантки з Трускавецького парку, що на халяву роздають штамповані журнальчики “Сторожевая башня” і “Пробудітєсь”, на ілюстраціях в яких досить штучно зображається ВСЄЛЄНСКОЄ СЧАСТЬЄ (бабці мають неперевершений талант прогружати, тож стережіться, хлопчики й дівчатка!); персоніфіковане очко з ручками й ніжками – символ рекламної агенції “Мрія”, що в угорському містечку Берегово;таємнича об’ява на повороті з Дрогобича на Трускавець: «шашлики караоке біля фонтану” (як це, цікаво?), і ще більш чудернацький варіант: “плетіння африканських осичок” (не уявляєш навіть, як таке уявити, їй богу!); гнізда ластівок під стріхами занедбаних міських будівель (те ж Берегово); блакитні гори, що насуваються над дорогою-серпантином (екскурсії в Закарпаття); помаранчевий, як невдала революція, мадярський суп з локшиною (як це смачно, Боже мій!); кімната в мансарді (вибачте, плюшеві звірятка, що не можу забрати з собою вас всіх!) ; до щему сумне прощання з рідними і близькими; поїзд; москвічі, які громка разгаварівают (дєвушка, ви спітє?! Ізвіняюсь...); жалюгідна спроба заткнути вуха до болю нафталіновим, але від цього не менш якісним Pink Floyd’ом, з метою заглушити їх (москвічів) дєльож впечатлєніямі послє курорта Трускавца; незграбно впущений на підлогу в кав’ярні рогалик з шоколадною начинкою (мікроби тільки й встигли радісно сплеснути в долоньки, як їжа була врятована (бистро поднятоє упавшим нє считаєтся!)) Але то була славна минульщина.
Тепер же Роксолана жила в гуртожитку, який частіше за все і ставав причиною її апатії. Від дівчаток-цукерочок в різнокольорових шпильках і яскравих шовкових халатиках, що приїхали з села накшталт Вишеньок і влаштувались за рахунок татусів-депутатців обласних рад, до душових кімнат з купою павуків на стелі, яких дівчина боялась до смерті, а отже навіть зуби чиcтила напіврозвернувшись до дверей, щоб в разі небезпеки бігти світ за очі. Вона, взагалі-то, була дивною людиною, та дівчинка. Збирала пакетики цукру, що давали вкупі з чаєм в поїздах. І щиро сподівалась, що її душевний друг з’явиться перед нею з величезною синьою в чорну клітинку парасолькою.
My shadow's the only one that walks beside me
My shallow heart's the only thing that's beating
Sometimes I wish someone out there will find me
'Til then I walk alone...
|
| |
| |
| ExtRaoRdinArytY | Дата: Среда, 2006-10-18, 11:25 PM | Сообщение # 14 |
|
Новичок со стажем
Группа: Пользователи
Сообщений: 79
Статус: Отсутствуетъ
| В компанію альтернативного молодняку Роксолана, чи то Роксі, потрапила майже зразу, як тільки її побачили на подвір’ячку Академії студенти другого курсу.
-Гей, привіт! – вона швидким кроком йшла з зайнять, мокра від дощу, коли просто перед нею виріс симпатичний темненький хлопець нео-пункерської зовнішності в затишній сорочці й дертих джинсах. В руках він тримав... так-так, величезну синю парасольку в чорну клітинку!
-Як тебе звуть? – поцікавився він, не встигла дівчина й на привітання відповісти.
-Роксолана... А нащо це тобі?
-Та так, вигляд у тебе дуже... рідний, чи що? Мені ти видалась знайомою.
-Не думаю, що ми колись бачились раніше. – З посмішкою відказала дівчина. – А тебе як звуть?
-Гриць. Ти з Заходу, певно?
-Так, а ти? – вона й досі дещо відсторонено вивчала його антидощовий засіб.
-Зі Львова.
-А я з Дрогобича.
-Майже сусіди! – Гриць схопив її за руку і потягнув до лавочок, на яких сиділи четверо незнайомих молодих людей. – Ходи-но сюди, мушу тебе з деким познайомити!
-А це обов’язково? – запручалась Роксолана. – Я маю на увазі те, що ти й сам мене не знаєш...
-Я хочу мати тебе за подругу, Роксі! Не запаречуєш? – вона отримала чарівну посмішку і не змогла стримати свою. Тільки між двома західняками можливі такі відносини!
Через кілька миттєвостей вона потоварищувала з п’ятьма цікавими людьми: власне Грицем, що був зі Львова, ще трьома хлопцями з Ковеля та дівчиною з Франківська на ім’я Мирослава. А через кілька місяців вона вже не могла уявити собі життя без них. Не дивлячись на те, як далеко був Високий Замок, Роксолані було тут цікаво і хороше. часть 2
Частина друга
Дмитрові надзвичайно подобалась Юласина кімната. Будь його воля, він би тут жив. І не в тому справа, що він не міг створити в своїх апартаментах щось подібне – зовсім ні. Просто тут відчувалась рука дівчини. Дівчини нестандартної, якій вистачило розуму не загубитись у купі рожевих рюшиків і плюшевих кошенят.
Почнемо кольоровою гамою декору: сіро-сині шпалери, на пару тонів темніший жорсткий килим. Тут не було особливо шикарно, але все було насичено духом його подруги. Стелаж з книгами, у які він був просто закоханий. Кольорові палітурки вабили його кожного разу, коли він заходив сюди: психологія, вибрані класичні твори, зокрема Лермонтов і Чехов, новітня українська проза: Дереш, Пиркало, Андрухович і т.д. і т.п. Не вистачало лише Іздрика, тож Дмитро знав, що подарувати подружці на найближче свято.
Далі – широка канапа, накрита чорнильно-синім покривалом в розмиті сірі іриси – тут можна було затишно вмоститись, щоб переглянути Юласині бібліотечні новопридбання.
Парочка плюшевих звірят тут і там, кілька елементів техніки, враховуючи ПК, рамочки хенд-мейд з чорно-білими дитячими фотографіями, листок А-4 з віддрукованими на кольоровому принтері чотирма версіями ознаки справжнього панка...
В цьому завжди напівтемному через закриті штори приміщені йому було хороше і спокійно.
А ще широке підвіконня. Вони з Юлею завжди хотіли забратися на нього з ногами і курити, спостерігаючи, як падає дощ за вікном, та дівчина принципово не брала цигарок в руки, тож ця чудернацька амбіційка залишилась невдоволеною.
-Це все неправильно. – Юлія стояла біля вікна і напружено вдивлялась у далечінь, де за нескінченною кількістю одноманітних багатоповерхівок було видно луки та невелику річечку. Дмитро лежав на її канапі, разюче виділяючись білою футболкою на темному покривалі, і перглядав анотації до психологічних романів, вирішуючи, який же читати першим. На фоні глухо звучали “Краскі”, що гопніки поверхом вижче причисляли до рангу музичної класики.
-Що ти вважаєш неправильним? – він відклав книжки всторону і схрестив кінчики пальців.
-Все це. Сірість нашого життя, безликий соціум, що незнати куди і нащо повзе цим життям. Сміття на вулицях, зграї гопоти, що потроху винищує наш генофонд. Ніхто не хоче розфарбувати світ навколо. А нащо? Обширний спектр в 256 відтінків сірого їх цілком задовольняє...
Дмитро міг бачити, як між її бров пролягла стурбована зморшка.
-Ось ти, наприклад, розумієш, чому все виходить саме таким чином? – Юля дивилась на нього з надією, що він пояснить. Він був єдиним, з ким ще можна було так поговорити.
-Щоб такі як ми не розслаблялись? – він м’яко посміхнувся. – ну, подумай, якщо не було б цих тупих гопніків, що носять чудернацькі кепі і пальоні спортівки “Нуйк”, чи ти молила б Господа Бога нашого, щоб він не карав тебе карою кар – деградацією? Жила б собі сіренько, без жаги розфарбувати все навкруги. Не виспівувала б увесь накопичений нонконформізм і бунтарський дух, бо не було б усього цього. Не бачила б ти, що може статись з тобою через сіре існування. Приймаєш?
-Будем вважати, що ти задовольнив мою природну цікавість, хлопче! – Юля знову глянула в вікно. – Можна ще питання?
My shadow's the only one that walks beside me
My shallow heart's the only thing that's beating
Sometimes I wish someone out there will find me
'Til then I walk alone...
Сообщение отредактировал ExtRaoRdinArytY - Среда, 2006-10-18, 11:26 PM |
| |
| |
| ExtRaoRdinArytY | Дата: Среда, 2006-10-18, 11:27 PM | Сообщение # 15 |
|
Новичок со стажем
Группа: Пользователи
Сообщений: 79
Статус: Отсутствуетъ
| У відображення в склі вона побачила, що Дмитро стверджувально хитнув головою.
-Чого для того, аби знайти собі підтримку на все життя, потрібно половину цього життя шукати? Чого позитив дістається нам тільки у вигляді кармічних бонусів, чого не може бути щастя, такого собі першозданного позитиву? Чого, друже?!
-Можливо, тому, що життя саме по собі – боротьба за кармічні бонуси? Чим краще ти ведеш цю боротьбу, тим більше кармічних бонусів зливається в один. А коли багато їх стають одним цілим, утворюється те, що ми звикли називати щастям. – У віконному склі він міг бачити її лагідну усмішку. А коли через деякий час за Дмитром зачинились двері, наступила темрява. Чи, краще, морок. В’язкий і теплий, наче травневий вечір, він приносив відчуття солодкого смутку і самотності. Самотканий килим з сірих і чорних ниток. Юлія любила такий стан речей. Коли вона відчувала себе на його порозі, то просто закривала двері, включала гучно щось сумне з метою заглушити всі інші звуки, лягала на спину і довго-довго дивилася в стелю, розмірковуючи про щось своє, або й зовсім без думок... Коли ж ставало темно, Юля відкривала навстіж вікно, і сиділа на підвіконні у нічній прохолоді, глибоко вдихаючи міське повітря, гріючи руки об горнятко чаю, дивлячись вдалечінь на крихітні ліхтарики машин, що їхали по мосту через ріку, на ріку, за якою чорнів закинутий Богом парк, на небо, що байдуже височило над жалюгідним людським світом... Тоді вона ставала настільки собою, наскільки те було можливо, позбуваючись будь-якого впливу людських істот,речей матеріального світу, явищ... Один на один зі своїми думками і почуттями. Один на один з величезною кількістю кольорових ниточок десь всередині. Вони пултались, звивались у безкінечні узори, пульсували, відчували...
Спочатку це було першозданно дико, по-природному прекрасно, неповторно. Дівчина могла годинами в захопленні копирсатись у своїх почуттях і думках, відчуваючи у повній мірі себе. Вражаюче природна. Вражаюче самотня в усьому цьому... Раптом стало лячно. Міріади кольорових ниточок плутались всередині, вислизали з рук, як би вона не жадала привести х в систему, зіткати з них канву свого внутрішнього світу. Не вистачало якогось елементу. Чогось такого, що потягнуло б за ниточки, одне за одним розплутало б хитросплетіння її невпорядкованих емоцій та нервових імпульсів... Чогось... Або когось.
Хтось... Юля з легкістю могла окреслити його образ. Того, хто являється відсутнім елементом мозаїки, подовгу лежала на самоті, знов і знов переживаючи ті емоції, які повинні були з’явитися з ЙОГО приходом. Але скоро мріянь стало замало. І Юля Міщенко загублено вешталась міськими вулицями, деколи з надією вдивляючисьв обличчя перехожих, шукаючи... Сейшени, шопінги, інтернетні знайомі. Калейдоскоп образів і аур в голові. Жодного підходящого. Дмитро, що зі сторони спостерігав за всім цим, якось запропонував свою допомогу. Вона відказала, бо з ідилічних міркувань ТОЙ повинен був з’явитись в примарному срібному підсвічені під акомпонімент хору янголів і повинен був саме їй першій трапити на очі. Тож кандидатури від дмитрика автоматично попадали під категорію “НЄ КАТІРУЄЦА”. Та Дмитро й не думав здаватись. Юля про це знала та не перешкоджала.
А потім захотілося тепла... Тут і підвернувся Сергій. Трохи кращій за її минулого хлопця, відомий ловелас і красунчик Юласиного універу, він, як не дивно, сильно і міцно вшибився в цю далеку від суспільного ідеалу дівчинку, що була зовсім не схожа на його минулі тридцять з чимось жертв. Не носила коротких спідничок і лакових босоніжок на шпильці, була спроможна зв’язати два або й три слова в навіть дуже пристойне речення і, якщо бути відвертою, мала багато признаних і непризнаних достоїнств, якими Бог обділив всіх його минулих пасій. Спочатку Сергійко був просто на сьомому небі від щастя, коли ця АРІГІНАЛКА не дала йому від воріт поворот. Можливо, йому просто не було дано розгладіти ту мислячу істоту, якою від природи була Юля, можливо, він був надто закоханий, щоб помічати це, та вийшло так, що його стараннями Юля Міщенко плюс Сергій Рудьковський являли собою досить недоладну пару: завжди вдумлива і ерудована дівчинка з альтернативним нальотом і тупуватий простодушний хлопець, що відверто скидався на члена гоп-культури, яким, власне, і був.
Він любив по-тупому над нею жартувати, раптово “зізнаючись”, що зрадив її з якоюсь курвою.
My shadow's the only one that walks beside me
My shallow heart's the only thing that's beating
Sometimes I wish someone out there will find me
'Til then I walk alone...
|
| |
| |
