Юля сиділа у скейт-парку подалі від усіх і крутила пальцем колесо новенького скейту – без єдиної подряпинки. Дуже самовпевнено було приїхати сюди в той час, коли вона навіть на бордюр заскакувати не вміла... Окей, не вміла взагалі нічого. Дмитро все ще не хотів її вчити, але вона хотіла вчитись понад усе, тільки наставник щось ніяк не з’являвся. Тож зараз вона обдумувала, як би так злиняти, щоб хлопчики-язви на вбитих дошках не розсміялись їй в обличчя. Аж раптом її погляд натрапив на симпатичну білявочку неформального, як власне і всі тут, вигляду. На ній була широка біла футболка зі значком анті-СНІД організації, поряд з яким англійською було написано: “Борись з вірусом,а не з людьми” і ще меншими буквами: “Боротьба за життя”. Дівчина теж помітила Юлю і привітно посміхнулась. Миттєво у Юлі Міщенко народився план.
-Привіт! – вона підішла до незнайомки, тримаючи скейт під мишкою. – Ти катаєшся?
-Та ні, чекаю на свого друга. – Дівчина хитнула головою в сторону балок, де тренувався симпатичний чорнявий хлопчик. – Ніхто з наших друзів особливо не доганяє скейти, тож доводиться вигулювати йог самій. А ти катаєшся? – вона з цікавістю подивилась на Юласину новеньку дошку.
-Та ні. Ще не катаюсь. Але справді дуже хочу навчитись! Я, до речі, Юля. – Вона простягнула руку білявці.
-Роксолана. – Дівчина потиснула руку. Тут же підійшов її приятель.
-Що, Роксоланко, знайомишся?
Юлася зауважила і його футболку з дещо агресивним надписом: “Дивний тут не я, а ти”. Любителі слоганів, чорт забирай!
-Грицю, це – Юля. Вона скейтерка-початківець. – Представляла тим часом Роксолана.
-Ще не скейтерка взагалі. – Виправила Юлася, прослідкувавши за поглядом Гриця, що вивчав її дошку.
-Головне, щоб було бажання навчитися! – хлопець дружньо посміхнувся. – Хочеш, щоб я показав тобі дещо?
Юля не вірила своїм вухам, хоча це було те, на що вона сподівалась.
-Ти справді можеш мене навчити?!
-Звичайно, дівчинко! – розсміявся Гриць. – Якщо ти тік не боїшся синців і подряпин, а ще маєш трохи вільного часу.
Юля глянула на нього з захопленням:
-Друже, я така вдячна!!
-Дякувати будеш, коли бодай шось вийде. – Посміхнувся Гриць. – А зараз урок перший: ти вмієш правильно стояти на скейті?...

-Share with me
Cause I need it right now
Let me see your insides...
Е-е-е... якого чорта ви відкили ці кляті двері?! – якраз на четвертій строчці, на якій Юля постійно збивалась, в кімнату увійшли Дмитро і Іван.
-О, то це ви? Вибачте, що гримнула. Ця клята четверта строчка...
-А в чому проблеми? – поцікавився Дмитро, падаючи в потерте крісло коло барабанної установки.
-Та проблеми, власне, майже не існує. – Пробубонів бас-гітарист на ім’я Олексій, що саме налаштовував інструменти. – Вона весь час забуває, як починається фраза, чи то плутає пийменники, що значно дріб’язковіше.
-Дякую, друже. – Пробурчала Юля. – Я лише хочу, щоб все було максмально добре, от і тренуюся.
-Четверта строчка приспіву пісні Noise and Kisses? – Іван, наче, ожив. – Or write me off? Відбракуй мене? Відбракуй, і я краще загину зараз, якщо ти не відкриєшся... – Він серьозно подивився на Юлю. – Проблематична пісня, чи не так?
-Вона справді дуже близька... – обережно почала Юля. Відчуття були такі, ніби вона ніколи не підбере потрібних слів. І від чого? Від того, що симпатичний мислячий хлопець хоче взнати її думку щодо пісні?! Продовжувала вона значно спокійніше. – Адже духовний зв’язок цінується більш за все. Бо нащо тоді почуття, якщо вони базуються на банальних тваринних інстинктах?
-Ну, так, треба все прикрасити, бо ми ж люди, все таки... – о, чорт, а Іван таки МАВ чудову посмішку! – Але то жарт., я повністю згоден з тобою. Спробуєш ще раз?
-Or write me off... Правильно?
-Співай! – запротестував Іван. – Співай, і все піде значно краще!
-Окей. – Юля мляво посміхнулась, подумки сварячи себе за це, і заспівала. Заспівала добре, як на відповідальному концерті. І через що?!

Виявилось, що Іван грає добре. Навіть дуже добре, як для першої роботи з новим колективом. А, враховуючи те, що Олександр обіцяв все йому розсказати і показати, можна було відкинути усі сумніви – в новому навчальному році “Fragile Mind” буде на гребені хвилі.
Оскільки після репетиції Дмитру треба було кудись бігти, Юля мусила йти додому в гордовитій самотності. А коли їй випадала така можливість, вона віддавала перевагу довгим прогулянкам, а не швидким перебігам від зупинки до під’їзду, тож вирішила й зараз не зраджувати звичці. Вона вийшла з автобуса за три зупинки до своєї і бадьорим кроком пішла вздовж дороги, увімкнувши плеєр. Музика завжди допомагала їй знаходити відповіді на запитання, і зараз вона, не важливо, яким способом, жадала зрозуміти, що ж таке Іван: давно шуканий об’єкт чи чергова омана, яку приготувала їй каверзна доля. Прозорий натяк не змусив себе довго чекати:
-Невже ти теж тут живеш?! Цікаве співпадіння... – Юля зняла навушники, і, пагано приховуючи здивування, роздивлялась Івана, що не знати скільки, йшов з нею поряд.
-Мені здавалось, ти не вмієш розмовляти так голосно... – Вона ніяково посміхнулась.
-Я просто хотів, щоб ти почула мене, а я завжди добиваюсь того, чого хочу. – Це прозвучало анітрохи не пафосно. З його вуст. – Чим ти таким цікавим заткнула вуха?
-7раса.
-7раса... – Повторив він. Юля тільки-но хотіла дещо додати, як він продовжив свою думку, і вона вже фізично не змогла зупинитись.
-Дає відповіді на безліч запитань. – Прозвучало майже в один голос.
-Ти читаєш мої думки. Хороший початок. – Юля проголосила те, про що подумала в ту ж саму мить, і тут же усвідомлювала, що з цим все окей. Не треба прикидатися кимось іще, грати ролей. Можно просто бути собою.
-Це цікаво. – Погодився хлопець. – Адже ми майже не знаємо одне одного. Я, до речі, говорив тобі, що ти чудово співаєш?
-Так, дякую. – Юля посміхнулась. Приємно було чути похвалу саме від нього. – Ти теж дуже добре граєш. А чого розвалився ваш проект?
-Примхи солістки, як, власне, і вся ідея гурту. Баришні захотілося поспівати в банді. Зібрала знайомих хлопців, вони притягли в проект мене. Лаврів, певна річ, наша солістка поки не діждала. Їй урвався терпець. Всі вільні.
-Сумно. А ми вперто працюєм разом вже півроку. У нас накопичилось багацько матеріалу. Думаю, вже влітку зіграємо. Ну... хоча б у якомусь клубі. А колись збиратимо і стадіони!
Іван злегка посміхнувся.
-А де ти вчилась співати?
-Головним чином ніде. Якщо мої здібності можна назвати талантом, то він природній. А де ти вчився грати?
-Головним чином ніде. Імпровізувати не вчаться, це йде якось від душі...
-Іван, можна спитати ще дещо?

-Чудова робота! Мені й справді дуже сподобалося! – Роксолана з Юлею йшли з репетиції “Fragile Mind” по вечірній парковій алейці.
-Рада, що у нашого проекту з’являються шанувальники! – посміхнулася Юля, і тут же перевела розмову на більш цікаву тему:
-Як тобі Іван, до речі?
-Цікавий хлопець. Вбачаю в ньому те, що тебе привабило: таємничість, та не напускна, а справжня, глибина, яка безперечно має місце, певний стиль... – Роксолана з німим питанням подивилась на Юлю, ніби шукаючи підтвердження своїх слів.
-Ти права, - відказала та. – Та я всеодно не знаю, з чого почати.
-Почни з того, що розберись у собі. Іван не виглядає як хлопець, з яким можна погратись і відправити у відставку. Ти вирішила вже, чи хочеш спокою і розуміння, чи ще зовсім не знаєш, що тобі треба?
-Мабуть перше. – Дещо невпевнено відповіла Юля.
-Тоді дай йому звикнути до себе. Він вже помітив тебе, а тепер дай йому поспостерігати. Від тебе нічого не залежить. Зараз, принаймні.
-А що ж мені робити тимчасом? – здивувалась Юля.
-Я розумію, що вже, мабуть, дістала тебе згадками про Високий Замок, та ти просто повинна туди з’їздити. Бо там зникає все, і залишається тільки биття серця і політ думки. Така собі першоздатна мудрість. А взагалі, не треба сушити собі мізки. Ти просто вдосконалюйся, будь цікавою, живи своїм життям, і потрібна людина не мине просто так. І Іван не мине – так точно. Він розуміє, що ти таке.
-І як тобі вдається так легко мене заспокоювати? – Юля вдячно на неї подивилась. –Ти чудова, Роксі!
-Ти знаєш все це сама. – Посміхнулась Роксолана. – Просото зараз ти трохи заплуталась. Та й поради давати легше, ніж переживати. Та всеодно дякую.
[color=purple]

Концерт був доволі якісним. Вони пішли туди вчотирьох: Юля, Іван і Дмитро зі своєю новою подружкою. Останні двоє, проте, досить скоро кудись злиняли, тож Юля, не знати, на щастя чи на горе, опинилась з Іваном наодинці.
Було затишно. Дівчина сиділа на зручному стільчику і пила надзвичайно смачне глясе, що приніс їй барабанщик хвилиною раніше. Коли він роздивлявся виконавців на сцені, вона могла без перешкод роздивлятись його, скільки заманеться.
-Тобі тут добре? – раптом спитав Іван, повернувшись до неї.
-Так, чудово. – Вона посміхнулась. – А чого ти питаєш?
-Ти сумна останнім часом. Я думав, що тебе доцільно кудись витягти... Не губись в собі, Юлася. – Він нахилився трохи і заглянув їй в очі.
-Хіба хтось за мною сумуватиме? – тихо спитала дівчина.
-Ну... Є, я вірю, багато людей, яким ти небайдужа... – в її очі Іван більш не дивився.На Юлю ж сказане подіяло навпаки, як спусковий гачок:
-Небайдужа, бо вони мої батьки чи друзі? Це добре, я не заперечую. Це навіть дуже необхідно, визнаю. Але я все ще не маю людини, з якою можу заспокоїтись. Поряд з якою раптом відчую, що це кінець пошуків... Ти колись відчував нужденність в такій людині, Іване?
-Звичайно. І зараз відчуваю... – Він раптово замовк, а потім додав трохи роздратовано. - Не звертай уваги на те, що я щойно сказав!
Юля хвилинку мовчала. Потім тихенько засміялась.
-Івасику, чого ти боїшся? Моєї прив’язаності? Боїшся, що в тому разі, якщо ми шукаємо одне й те ж, ти будеш змушений якось... м-м-м... змінювати відносини між нами?
Він глянув на неї дещо злякано.
-Та не боюсь я, чого ти вирішила так?! – він ніяк не міг приховати невдоволення своєю роллю в діалозі.
-Весь час, коли я викликаю тебе на подібні розмови, ти тільки те й робиш, що спочатк виказуєш свій погляд на речі, а потім тут же вдаєш, ніби це нічого не значить. Ти шукаєш, але чомусь боїшся знайти. Хочеш довести комусь свою самобутність?

Ніч була тепла, як столовське какао. Мерехтіли зірки на небі, шуміли тихенько дерева – все як в казці. Вона йшла, ні про що не задумуючись, вільна від будь-кого, від будь-чого. Певна насолода відчувалась. У суміші із смутком. Хотілося б презентувати комусь цю свою свободу у надлишку, а ніхто не хотів приймати цей дар. Прикро все-таки, що люди не можуть хоч іноді відчувати щось комплементарне, як на замовлення. А хоча...
Та ні, ні про які “хоча” не могло йти й мови. Вцей раз вона навіть не помітила, як вийшла з автобуса на СВОЇЙ зупинці.

-Привіт, сонечко! – Вона більш не шаленіла від його посмішки. Було просто тепло і приємно, що він саме їй посміхається...
-Рада знову бачити. –Юласині карі очі трохи блищали якимось таємничим внутрішнім світлом. – Чого ти тут?
-Іноді не завадить робити щось спонтанне. – Дівчина відчула свою ручку в його долонях.
-Так, іноді це корисно... – погодилась вона.
-А ще я втомився приглядатись, очікувати. Я хочу взнати тебе, розгадати тебе, щоб ти була близько...
-...відчувати тебе поряд, щоб ти дарував спокій, був недостаючим елементом моєї гармонії. – Продовжила Юля з посмішкою. Вона тисячі й тисячі разів проговорювала про себе ці слова. Уривки мріянь. Тепер все збавалось потроху. Іван лише хитнув головою в знак згоди. Жодних слів. Вони розуміли одне одного і без них...
Торкаючись плечами, міцно тримаючись за руки, вони пішли вверх по доріжці. НЕ знати куди, аби разом. Вже непоодинокі в цьому дивному світі...
I haven’t been this scared in a long time
And I’m so unprepared, so here’s your valentine
A bouquet of clumsy words, a simple melody
This world’s an ugly place, but you’re so beautiful to me

Сказка

Если б стал я невидимым и крылатым, --
Не искал бы наживы, пользуясь этим.
Я и так считаю себя богатым,
Потому что живу я на белом свете.

На шестой этаж в переулке тесном
Я б к окну твоему подлетал с рассветом;
Если ты еще не совсем одета,
От тебя отворачивался бы честно.
Голубей с карниза я не сгонял бы,
И, как воздух, был бы я незаметен, --
Я стихи тебе о тебе читал бы,
А тебе бы казалось -- пропел их ветер.

Был бы я невидимым верным другом.
Если б ты в самолете летела к югу,
То с кабиной вровень, сквозь гром и тучи,
Я летел бы рядом, на всякий случай.

А когда по бульвару легкй походкой
К остановке троллейбусной ты б шагала,
Я тебе подбрасывал бы находки,
Чтобы ты счастливой себя считала.
Я тебе подбрасывал бы подарки --
Голубые капроновые косынки,
Ожерелья и серьги пластмассы яркой
И живые маки в ночных росинках.

1958